Загинули, захищаючи Україну: їх втратила Ковельщина за шість місяців

29 серпня 2022, 13:47

  7161

Зберегти

Разом із Днем Незалежності України 24 серпня минуло шість місяців із дня повномасштабного вторгнення росії на територію нашої держави. Із перших днів жителі Ковельщини стали на захист України на різних фронтах.

29 серпня — День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни.

Район.Ковель пропонує згадати та вшанувати усіх, хто віддав своє життя, захищаючи Україну від росіян-окупантів протягом цих шести місяців. 

Цей час був важким для кожного українця, сповненим страхом, болем та тривожністю. Однак найважчим він був для тих, хто пережив особисті втрати.

***

28 лютого в районі містечка Городок Житомирської області загинув Андрій Решетилов.

Народився 1 листопада 1995 року в Ковелі. Навчався в школі №7.

У 2016 році вступив до Львівського державного університету внутрішніх справ. Здобуваючи фах юриста на денній формі навчання, паралельно працював рятувальником відділу експлуатації басейнів й атракціонів міста Львова, потім — юристом, інженером з охорони праці ВКПД «Агропромтехцентр».

У червні 2018 року молодший лейтенант Андрій Решетілов призвали на строкову військову службу у Збройні сили України. Служив у військовій частині А2192. У 2020 році отримав звання старшого лейтенанта.

Офіцер ЗСУ загинув у п’ятий день повномасштабного вторгнення росії в Україну — 28 лютого біля селища Городок, що на Житомирщині. Андрію було лише 26. У нього залишилися дружина, півторарічна донечка та батьки.

Андрія всі пам’ятають як дуже веселу, життєрадісну і надзвичайно добру людину, мужнього захисника України.

Указом Президента України від 7 травня 2022 року №320/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого лейтенанта Решетілова Андрія Вадимовича нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

Також 28 лютого біля міста Токмак Запорізької області обірвалося життя Єгора Лобанова. Своїм героїчним вчинком він врятував вісім життів.

Він народився 9 липня 1997 року у Ковелі. У 2012 році з відзнакою закінчив школу №8.

Професію військового здобував у Волинському обласному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні, потім — в Одеській військовій академії, які закінчив з відзнакою.

З серпня 2018 року брав участь в бойових діях в зоні проведення АТО.

Служив командиром десантно-штурмового взводу, командиром розвідувального взводу десантно-штурмового батальйону. З вересня 2019 по лютий 2022 року – командир групи спеціального призначення.

У 2019 році проходив стажування у збройних силах Естонії, у 2021 — у збройних силах США.

У червні 2020 року Єгору Лобанову присвоєно звання старшого лейтенанта.

Клята війна перекреслила всі життєві плани мужнього 24-річного захисника України.

Єгор був ерудованою, світлою та позитивною людиною, талановитим військовим, вільно володів англійською мовою.

Єдиний син у батьків. Неодружений.

Указом Президента України від 12 березня 2022 року №128/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого лейтенанта Лобанова Єгора Юрійовича нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

11 березня під Волновахою обірвалося життя Сергія Смітюха.

Народився 1 лютого 1970 року у багатодітній родині у селі Житнівка Камінь-Каширського району.
Навчався у Боровенській середній школі. Строкову службу проходив в місті Котбус (Німеччина) в 63-ій десантно-штурмовій бригаді.

Закінчив Вищу слідчу школу та Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого. Здобувши фах юриста, був направлений на роботу до Ковельського відділу міліції, де обіймав посаду слідчого.

Понад двадцять років працював в правоохоронних органах. Наприкінці 2014 року вийшов на пенсію за вислугою років у званні підполковника.

Сергій Олексійович, який мав золоті руки, працював в українських, а потім і в європейських будівельних фірмах.

У 2015 році, аби рідні не переживали, сказав, що знову їде на роботу, а насправді поповнив ряди захисників України у зоні бойових дій АТО.

Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало його на заробітках за кордоном. У перші ж дні Сергій Олексійович повернувся додому і відразу пішов до військкомату.

Він героїчно боронив рідну землю. 11 березня 2022 року під Волновахою, що на Донеччині, під час виконання бойового завдання обірвалося життя мужнього воїна Сергія Смітюха.

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

26 лютого біля міста Токмак Запорізької області загинув Олексій Дейнека.

Народився 8 червня 2001 року у Ковелі. З семи років Олексія виховувала бабуся Мирослава Іванівна.

Навчався в школі №12. Після 9-ти класів вступив до ПТУ №22 (смт Луків), де здобув спеціальність тракториста.
Отримавши диплом, працював на шиномонтажі.

Олексій мав багато друзів, був творчою, працелюбною людиною, з прекрасним почуттям гумору. Хлопця дуже поважали однолітки за справедливість, добродушність, відкритість.

У 2020 році юнака призвали на строкову службу, яку він проходив у Національній гвардії в Запоріжжі.

У листопаді 2021 року Олексію дали відпустку і він приїхав до рідного міста, аби привітати бабусю з 70-річним ювілеєм.

Солдат протитанкового батальйону Олексій Дейнека зустрів наступ російських окупантів біля міста Токмак Запорізької області, де загинув 26 лютого 2022 року. Йому було лише 20…

Указом Президента України від 28.02.2022р. №79/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Дейнека Олексій Петрович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

31 березня біля села Червоне Миколаївської області обірвалось життя Олександра Дмитрука.

Народився 11 жовтня 1970 року у багатодітній родині у селі Карпилівка Камінь-Каширського району. Тут закінчив середню школу.

У 1988 році був призваний на строкову військову службу.

Здобув фах тракториста у Камінь-Каширському професійному училищі. Служив прапорщиком у Збройних силах.

Тривалий час працював в закордонних будівельних фірмах.

У 2015 році брав участь у бойових діях у зоні проведення АТО на сході України. Був механіком-водієм артилерійської установки в 24-ій окремій механізованій бригаді імені короля Данила Галицького.

У перші дні повномасштабної війни росії в Україні записався в тероборону. Втім, згодом прийняв рішення, що його знання, досвід будуть більш необхідними на передовій та пішов добровольцем на фронт. Там уже воював його молодший син Олександр та племінники.

Олександр Степанович жив армією. Він був талановитим військовим, мужньо і віддано боронив рідну землю.

Біля села Червоне Миколаївської області 31 березня 2022 року обірвалось життя Олександра Дмитрука. Він загинув, коли виносив з поля бою свого пораненого командира.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Дмитрук Олександр Степанович (посмертно) нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (указ Президента України від 2 травня 2022 року №293/2022).

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

7 березня на війні загинув Ігор Овадюк.

Народився в 1989 році в селі Козлиничі Ковельського району.

Після закінчення загальноосвітньої школи в рідному селі, навчався в ПТУ № 5 м. Ковеля. Після закінчення училища призвали на військову службу в Збройних Силах України. У 2010 році батьки Ігора Овадюка отримали подяку від Президента України Віктора Ющенка за гідне виховання сина.

Працював майстром дільниці цеху ремонту виробничого підрозділу «Локомотивне депо Ковель» філії «Львівська залізниця». Багато років ніс послух прислужника Хрестовоздвиженського храму села Козлиничі. З початком російське вторгнення в Україну у числі перших був мобілізований до Збройних Сил України.

Загинув 7 березня поблизу села Дмитрівки Бучанського району Київської області разом із своїм земляком молодшим сержантом Максимом Хмелярем. За іншими даними Ігор Овадюк загинув поблизу міста Житомира. Поховання загиблого відбулося 10 квітня 2022 року.

Також 7 березня загинув Максим Хмеляр.

Народився в 1983 році в селі Гулівка Поворської сільської ради Ковельського району.

Після закінчення загальноосвітньої школи в рідному селі мешкав у сусідньому селі Заячівка. Працював у Поворському лісництві Ковельського СЛАТ «Тур». До Збройних Сил України був призваний з перших днів російського вторгнення в Україну.

Загинув 7 березня біля села Дмитрівка Бучанського району Київської області разом із своїм земляком молодшим сержантом Ігорем Овадюком. Максим Хмеляр був поранений в обидві ноги. Вважався зниклим безвісти, перебував у розшуці і тільки через місяць було підтверджено його загибель. Похований в рідному селі Поворської сільської громади.

Залишилися дружина та двоє неповнолітніх дітей – син та донька.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

21 березня в результаті ворожого обстрілу Миколаївської області загинув Андрій Рудін.

Андрій Рудін народився 1981 року в селі Волошки Ковельського району на. Після закінчення школи прожив у рідному селі, займався домашнім господарством. З початком війни на сході України в 2014 році добровільно став до лав Збройних сил України, перебував на передовій. З початком російське вторгнення в Україну одним із перших пішов на фронт. Проходив військову службу в 14-й окремій Волинській механізованій бригаді імені князя Романа Великого. 

Загинув Андрій Рудін 21 березня в результаті ворожого обстрілу біля села Михайло-Ларине Вітовського району на Миколаївщині. 

Чин відспівування загиблого воїна священнослужителі Ковельсько-Воскресенської округи Української Православної Церкви на чолі з благочинними протоієреями Володимиром Ровінським та Михаїлом Чупаком 16 квітня провели від рідної домівки до храму, а від храму до місця вічного спочинку воїна-захисника.

13 квітня  біля населеного пункту Партизанське Вітовського району Миколаївської області загинув мешканець села Скулин Ігор Смаль.

28 квітня в результаті ворожого обстрілу біля населеного пункту Крюкове Лозівського району Харківської області загинув Богдан Васильчук з села Ситовичі.

На початку травня на війні загинув житель Люблинецької громади Сергій Нікітін.

Також у травні у селі Старі Кошари проводили в останню дорогу Героя Юрія Ліщука.

15 травня у Харківській області загинув Дмитро Ягода.

Народився 24 березня 1977 року у Ковелі. Виховувався у багатодітній родині.

Навчався у школі №7. У 1994 році вступив до СПТУ-2 (м.Здолбунів Рівненської області), яке закінчив з відзнакою. Отримав спеціальність – помічник машиніста електровоза.

1995-1997 рр. – проходив службу в Національній гвардії України у батальйоні спеціального призначення «Біла пантера». Був заступником командира взводу, старшина гвардії, інструктор по спеціальній підготовці.

Працював в службах охорони у Ковелі та Києві.

Займався спортом. Неодноразовий учасник змагань різного рівня з боксу, де виборював призові місця.

У 2014 році брав участь у бойових діях в зоні АТО. Служив у добровольчому батальйоні на Донбасі.

З перших днів повномасштабної війни росії проти України – 27 лютого добровольцем вступив до лав Збройних Сил України. Служив на посаді головного сержанта.

Відважний воїн, патріот Дмитро Ягода загинув при виконанні бойового завдання 15 травня 2022 року біля села Довгеньке Ізюмського району Харківської області.

У нього залишився син Роман та батько.

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

Наприкінці травня загинув захисник України з Люблинця Дмитро Макарчук,  Петро Мелех з села Колодяжне, Петро Васейко з Поворська.

21 травня загинув Валерій Гонта.

Народився 27 липня 1981 року у Ковелі. Навчався в школі №13. Закінчив Ковельський машинобудівний технікум.

Працював електромонтажником, згодом відкрив власний магазин. У перші дні російської збройної агресії на сході України у 2014 році пішов до військкомату, аби потрапити у зону бойових дій. Але йому відмовили через стан здоров’я.

Вступив до «Правого сектору» і у липні 2014 року вже був на фронті. Боєць з позивним «Гонта» брав участь в боях за Донецький аеропорт. Воював за селище Піски. У рідному Ковелі Валерія записали «двохсотим», але повернувся додому живим. Проте з обмороженими кінцівками ніг.

У 2016 році підписав контракт і став військовослужбовцем Збройних Сил України. Вступив до 1-го батальйону 54-ої бригади, яка дислокувалася у м.Бахмуті – на передовій лінії фронту на Світлодарській дузі. Тут молодший сержант, командир бойової машини-командир 1 механізованого відділення 3 механізованого взводу 3 механізованої роти механізованого батальйону (в/ч А0693) воював майже рік.

Мужній воїн Валерій Гонта зумів винести пораненого бійця з позицій під артилерійським вогнем. За це отримав державну нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня. Відзначений почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу-Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня .

Брав участь у боях з 2014 по 2018 рік. Кіборга Валерія Гонту знають як сильного та нескореного, мужнього та відважного оборонця рідної землі. На війні втратив слух, мав важкі поранення. Після демобілізації пережив мікроінсульт. Інвалід ІІ групи, потребував постійного лікування. При тому активно допомагав бойовим побратимам у придбанні медикаментів, продуктів, вирішенні побутових питань.

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну доброволець Валерій Гонта знову у бойовому строю. Служив у 14-ій окремій механізованій бригаді. Головний сержант 2 розвідувального взводу розвідувальної роти в/ч А1008 Валерій Гонта загинув 21 травня 2022 року біля селища Нагірне Донецької області. У нього залишилися дружина та двоє синів — дванадцяти і сімнадцяти років.

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

23 травня загинувЮрій Ковальчук.

Народився 15 травня 1998 року в Ковелі. Навчався у школі №1. Закінчив Ковельський промислово-економічний коледж, де здобув спеціальність «Автомобільний транспорт».

У лютому 2018 року отримав повістку про призов на строку військову службу. У березні цього ж року уклав контракт на три роки. Проходив службу у військовій частині А1008.

З 30 квітня по 19 вересня 2018 року брав участь у бойових діях у Донецькій та Луганській областях.

У 2021 р. демобілізувався і вдруге уклав контракт на три роки. Солдат Юрій Ковальчук знову у складі 14-ої бригади ніс службу у м. Володимирі. Він був талановитим військовим, мужнім захисником України, патріотом, який віддано боронив рідну землю.

З початку повномасштабної війни росії проти України захищав країну від ворога в багатьох гарячих точках: під Києвом, біля Чернігова, Ізюма.

Загинув 23 травня 2022 року біля селища Білогорівка Луганської області.

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

На початку червня загинули Анатолій Мизовецьз села Мощена і Віталій Василюк, Руслан Якобчук з села Поповичі, Віктор Бойміструкз села Озерне.

12 червня загинув Юрій Кравчик.

Народився у Ковелі 4 квітня 1970 року. У 1985 році після закінчення восьмирічної школи № 9 вступив до СПТУ № 2 м. Здолбунова Рівненської області. У 1988 році здобув спеціальність помічника машиніста тепловоза.

1988 — 1990 рр. – проходив строкову військову службу.

З грудня 1990 р. по вересень 2011 р. працював помічником машиніста, слюсарем та машиністом у локомотивному депо Ковель.

З початку повномасштабної війни росії проти України добровольцем пішов до Ковельського об’єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Він був патріотом, люблячим сином, батьком, дідусем. Дочка Вікторія – військова, з 2016 року неодноразово була у зоні проведення АТО та ООС. Батько не міг вчинити інакше, і став на захист держави.

Стрілець мотопіхотного відділення мотопіхотного взводу мотопіхотного батальйону воював на сході України.

Загинув 12 червня 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання біля села Відродження Донецької області.

Похований на кладовищі у селі Стеблі.

16 червня червня загинув Мирослав Поліщук.

Народився 12 травня 1990 року у місті Джезказган (Казахстан) в сім’ї залізничників.

Середню освіту здобув у загальноосвітній школі №8 м. Ковеля.

У 2009 році закінчив Львівське міжрегіональне професійне училище залізничного транспорту.

У листопаді 2010 року призваний на строкову військову службу.

У 2014 р. брав участь в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях.

Понад десять років працював у локомотивному депо Ковель помічником машиніста тепловоза. У 2021 році поїхав на роботу до Польщі.

Коли розпочалась повномасштабна війна росії проти України, добровольцем пішов на фронт. Серце Мирослава належало Україні. Саме тому він був на передовій, саме тому боронив свободу і незалежність землі, на якій народився.

Солдат 14-ої окремої механізованої бригади, водій відділення зв’язку взводу управління механізованого батальйону Мирослав Поліщук загинув 16 червня 2022 року поблизу селища Білогорівка Луганської області.

Без тата залишились двоє синочків: Денис (8 років) і Матвій (6 років), без чоловіка — дружина Оксана.

Похований на кладовищі у селі Заріччя.

19 червня загинув ДмитроДяченко.

Народився 21 березня 1989 року у місті Ковелі.

Атестат про загальну середню освіту отримав в НВК №13. Навчався у Ковельській школі мистецтв. Дуже любив музику, добре грав на баяні та гітарі.

Після закінчення школи працював у фірмі з виготовлення вікон.

У 2014 році разом з дружиною Олександрою пробував влаштувати життя за кордоном. Проте Дмитро був справжнім патріотом своєї країни, і невдовзі повернувся додому.

Він був мужнім, життєрадісним, завжди готовим прийти на допомогу, мав багато друзів.

Коли розпочалася повномасштабна війна росії проти України, добровольцем прийшов до Ковельського об’єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, аби вступити до лав Збройних Сил України.

Мужній захисник України, стрілець-санітар ракетно-штурмового взводу десантно-штурмової роти десантно-штурмового батальйону військової частини А0281 солдат Дмитро Дяченко загинув 19 червня 2022 року біля села Краснопілля Донецької області.

У 33-річного захисника України залишилися дружина та дворічний синок Іванко.

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

У липні загинув Герой з Люблинця Юрій Лесик і Віктор Мельник з села Дроздні.

12 липня загинув Петро Богдан.

Народився 12 липня 1991 року в селі Городилець Турійського району. Після закінчення Ружинської неповної середньої школи навчався у професійному училищі у м. Здолбунів Рівненської області, де отримав спеціальність «Черговий по станції».

У 2010 році був призваний на строкову військову службу, яку проходив у Президентському полку. Тут освоїв військову професію – гранатометника.

З 2012 року працював на різних посадах у локомотивному депо Ковель.

У 2014 році був мобілізований до Збройних сил України. Воював у складі 51-ої окремої механізованої бригади під містом Волноваха Донецької області.

Після повернення з війська впродовж п’яти років трудився у Ковельському залізничному вузлі на посаді регулювальника руху поїздів. Опісля — далекобійником у фірмі транспортних перевезень.

У березні 2022 року отримав повістку і пішов боронити Україну від російських окупантів. Гранатометник 14-ої окремої механізованої бригади Петро Богдан брав участь у бойових діях у гарячих точках на сході України.

Загинув 6 липня 2022 року біля села Берестове Бахмутського району Донецької області.

Світлий, добрий, життєрадісний, мужній, розсудливий, патріот України – так про Петра Богдана відгукуються всі, хто його знав.

У нього залишились батьки, дружина, донечка і син.

Похований на кладовищі у селі Городилець.

23 липня загинув Василь Арсенік.

Герой закінчив школу №11, згодом навчався в училищі. Про таких кажуть «майстер на всі руки». Василь встиг скуштувати заробітчанського хліба.

У перший день після віроломної навали путінської орди повернувся в Україну та пішов у військкомат. 22 квітня ковельчанин поїхав уже на передову.

Василь був турботливим сином, чоловіком, батьком. Напередодні загибелі, 22 липня, у них з дружиною була річниця шлюбу. Він з фронту подбав про букет для неї. Це був останній його дарунок. 23 липня Василя Арсеніка не стало. Героєві було 43. 

28 липня на Миколаївщині внаслідок ворожого танкового обстрілу загинув Сергій Корень.

Сергій народився 28 червня 1979 року, закінчив школу №12, працював за кордоном. Він був опорою для дружини Наталії, сина Дениса, мами, його старших братів. Він був прекрасною людиною, яка об’єднує і дає надію.

Сергій добровольцем пішов захищати країну під час анексії Криму та АТО. Потім повернувся. Побудував власний дім, але не встиг в ньому пожити.

Коли сталося повномасштабне вторгнення росіян на нашу землю, він одразу прибув у військкомат. На початку війни його мобілізували на фронт. 28 липня Сергій загинув на Миколаївщині.

2 серпня загинув Ярослав Воробей.

«Він навчався у школі №10, потім закінчив професійно-технічне училище №5, отримав професію різьбяра по дереву. Ярослав мав «золоті руки», які допомагали йому заробляти на хліб. Він багато працював, щоб зробити ремонт у власній оселі, але не встиг. Він мріяв побачити море. На жаль, цього так і не сталось. Він думав про сім’ю…», – кажуть у спогадах про Героя.

Своє життя Ярослав Воробей пов’язував з Україною. У березні 2015 рік пішов захищати рідну землю. Служив на Луганщині та Донеччині.

24 лютого, коли агресор розпочав повномасштабну війну проти нашої країни, був за кордоном і повернувся, тому що вважав: хто, якщо не я.

Його життя, мрії, плани 2 серпня обірвала ворожа куля. 

У серпні також провели в останню дорогу Героїв Василя Степанюка з села Стеблі, Станіслава Рибчука з села Ворона.

13 серпня в автокатастрофі загинули Юрій Лобанов і Юрій Кисляк. Обоє воювали в складі в/ч 9938 Луганського прикордонного загону. Обоє в липні вийшли з пекла Лисичанська, Слов‘янська, Северодонецька. Зовсім недовго були в Ковелі, щоб підлікуватися, відновитися і повернутися на передову. 

У Юрія Кисляка залишилися дружина Людмила і двоє доньок.

Юрій Лобанов – батько загиблого Героя Єгора Лобанова. 

Вічна пам'ять і слава кожному з Героїв, що загинули захищаючи Україну...