Восьмиметровий пам`ятник батькові ковельського дерибану

16 Березня 2023, 16:00

28851

Ярослав Шевчук і Андрій Миронюк

Тихої прохолодної весняної ночі у березні 2002 року Ковель спокійно спав. Трудовий тиждень завершився, люди відпочивали, завтра субота, вихідний день і до того ж так званий «день тиші» перед недільними виборами міського голови і депутатів міськради. Виборча кампанія з її накалом емоцій, взаємними обвинуваченнями опонентів, мітингами, пікетами добряче набридла і втомила мешканців міста, тож вони сподівались спокійно провести цей день і в тиші, без набридливої агітації, обдумавши все у сімейному колі, в неділю зробити свій вибір на дільницях для голосування. Проте в нічній тиші щось відбувалось. Кілька десятків осіб (серед яких було чимало місцевих бомжів, пияків та нероб), розбившись на пари і тримаючи у руках білі аркуші, розходились по всьому місту, тихенько, наче посланці темряви, заходили у під’їзди будинків та масово вкидали щось у поштові скриньку ковельчан…

Наступного дня, у суботу, весь Ковель гудів! Ще б пак, адже практично у кожний будинок міста невідомими вночі були вкинуті листівки без жодних вихідних даних, зате з якою інформацією! Що Ковель майже мафіозна столиця України, де діють кілька бандитських угруповань, в тому числі «етнічних» (грузинське, чеченське тощо). Про головного лікаря міської лікарні Олега Самчука і тодішнього міського голову Ковеля Володимира Бойка, які є ледь не «хресними батьками» всієї волинської мафії. Про те, що нібито Володимир Бойко сам організував підпал дверей своєї квартири і сам же кинув гранату (!!!) у свій під’їзд, щоби, мовляв, викликати співчуття у виборців і перемогти у виборчих перегонах. Ну і звісно була кров, як же без неї. Ні, не кров немовлят, яку очільники міста вночі у костюмах графа Дракули п’ють із позолочених старовинних кубків. А кров ковельських донорів, яку «злочинна ковельська мафіозна влада» пресує у спеціальні капсули і таємно продає у Німеччину за ціною 25000 доларів США за одиницю (шалені гроші у 2002 році!). Звісно, ніяких доказів чи серйозних аргументів таких гучних, маячливих звинувачень і «сенсацій» у поспіхом зробленій, як кажуть, «на коліні», низькопробній газетці не наводилось. Така інформація, вкинута у «день тиші», напередодні дня голосування, повинна була вразити ковельчан, зачепити їх емоції, і в цьому емоційному пориві, за розрахунком таємних ляльководів, громада міста мала проголосувати за зміну влади. На жаль, тодішні технології брудного, «чорного» піару спрацювали, Володимир Іванович Бойко програв вибори міського голови.

А на політичну арену міста вийшов, а скоріше, вистрибнув, наче Пилип з конопель, Ярослав Шевчук, який і став на наступні чотири роки (2002-2006) очільником міста. Ярослав Іванович почав свій шлях у велику ковельську політику через бруд, брехню, порушення виборчого законодавства, маніпуляції. На жаль для ковельчан, його недовга подальша робота очільником міста була наповнена корупцією, проявами самозвеличення.

А як взагалі колишній головний лікар залізничної лікарні опинився в кріслі ковельського міського голови? У той період посаду голови Волинської обласної державної адміністрації займав виходець з міста залізничників, колишній директор однієї зі шкіл міста Борис Клімчук. Борис Петрович був владною людиною, вважав себе «господарем» області і хотів жорстко контролювати всіх представників влади в регіоні. Проте ковельський міський голова Володимир Бойко мав свою думку, відстоював інтереси Ковеля і не завжди погоджувався виконувати вказівки Бориса Петровича. Це звісно, не подобалось голові ОДА, і з наближенням місцевих виборів 2002 року він активно почав шукати серед ковельчан більш слухняного, покірного претендента на посаду очільника міста. Зрештою, неформальний кулуарний конкурс на посаду «ручного песика Клімчука» «виграв» колишній головний лікар Ковельської залізничної лікарні Ярослав Шевчук, який заприсягся вірою і правдою служити Борису Клімчуку, виконувати усі його вказівки. А далі все було, як кажуть, справою техніки. Для перемоги свого протеже Клімчук включився «на повну» – вказівку сприяти перемозі Шевчука отримали правоохоронні органи, місцеві судді, підприємці. Від Бориса Петровича Ярослав Шевчук (який і сам був далеко не бідною людиною, адже довго працював на посаді головного «залізничного» лікаря міста і добряче заплив «фінансовим жирком») отримав виборчий бюджет та «чорних піарників», які і долучилися до випуску вище згаданої підпільної, брехливої передвиборчої газетки з гучними звинуваченнями.

Ставши ковельським міським головою, Ярослав Іванович Шевчук розгорнув бурхливу приватизаційну діяльність, адже потрібно було віддячити, чим швидше віддати борги за виграш на виборах численним спонсорам та впливовим місцевим друзям Бориса Петровича Клімчука. За чотири роки його «правління» у місті за безцінь були приватизовані десятки найдорожчих, найпривабливіших комунальних об'єктів нерухомості, серед яких особливо виділяються:

Частина підвального приміщення по вулиці Відродження, 4, площею 107 кв. м. за ціною 14445 грн (!!!);
Комплекс будівель фірми «Райдуга» загальною площею 3208 кв. м. за 443579 грн (!!!);
Магазин у самому центрі міста, на вулиці Незалежності, 91, площею 105,7 кв. м. за 53500 грн (!!!)
Приміщення складу на вулиці Шевченка, 30 а, площею 471,7 кв. м. за 31 761 грн (!!!);
Перлина «прихватизації» Ковеля від пана Шевчука – міська вбиральня площею 88,5 кв. м. у самісінькому центрі Ковеля, навпроти міської ради по вулиці Олени Пчілки, 1а, була продана лише за 5900 грн (!!!). Згодом вбиральню знесуть, а на її місці підприємливі ділки зведуть велику триповерхову споруду торгово-розважального центру «Park City»;
Підвальне приміщення площею 519 кв. м. на вулиці Володимирській,87, за 83005 грн (!!!);
Ще один «прихватизаційний» шедевр від Ярослава Івановича - міська громадська приймальня площею 33,1 кв. м. на вулиці Степана Бандери, 5а, була продана лише за 3300 грн (!!!). За короткий час на цьому ж місці, у центрі Ковеля, поруч із меморіалом Слави та одним з найдорожчих ресторанів міста «Classic”, були збудовані павільйони для торгівлі;
Приміщення магазину з підвалом площею 303,9 кв. м. в центральній частині міста на бульварі Лесі Українки, 1, було продане за 120062 грн (!!!);
Приміщення магазину «Бровар» площею 62,8 кв. м. на вулиці Сагайдачного, 15, поповнило міській бюджет лише на жалюгідні 28358 грн (!!!);
Цілісний майновий комплекс «30-ти річчя Перемоги» площею 713,6 кв. м. на вулиці Петра Могили, 2, був проданий за 281100 грн (!!!);
Будівля пральні з обладнанням, будівля насосної площею 574,8 кв. м. на вулиці Сагайдачного, 7, принесла міському бюджету лише крихітні 140000 грн (!!!);
Будівлю складу площею 148,8 кв. м. на вулиці Левицького, 77, продали за 7497,6 грн (!!!)
Нежитлова будівля площею 279,9 кв. м. в центрі міста на бульварі Лесі Українки, 37, була продана лише за 144228 грн (!!!);
Частина будівлі площею 171 кв. м. на вулиці Незалежності, 15, корпус 3, принесла ковельчанам сміховинні 53835,6 грн (!!!);
Нежитлове приміщення площею 68,3 кв. м. на вулиці Брестській, 133, потрапило в чиїсь підприємливі руки за жалюгідні 8282,4 грн (!!!).

Цей сумний список «прихватизованих» за копійки під час керівництва містом Ярослава Шевчука об`єктів міської комунальної власності можна продовжувати дуже довго. Загалом, за чотири роки «правління» Ярослава Івановича було розпродано за заниженими цінами 76 міських приміщень (магазинів, складів, котелень, цехів, офісів, підвалів, туалетів, гаражів, виробничих приміщень тощо) загальною площею 29723,5 кв. м! Місто отримало за весь цей величезний масив комунального майна всього-на всього 8 мільйонів 419 тисяч 233 гривні 20 копійок. За тодішнім курсом долара це склало 1 мільйон 667 тисяч 174 долари, або, в середньому, 56 доларів за 1 квадратний метр комерційної нерухомості! І це в той час, коли реальна ринкова ціна 1 кв. м. ковельської комерційної нерухомості складала щонайменше 300 доларів США! Тобто, міський голова Ярослав Шевчук продав найкращі комерційні комунальні об’єкти, які були власністю всієї міської громади, за ціною, яка мінімум у п’ять разів була меншою від ринкової! Нагадаю, що в той період (2002-2006 роки) в Україні відбувалось економічне піднесення. Наша держава оговталась від світової економічної кризи 1998 року, збільшувались доходи бюджету, росли заробітні плати, активно розвивався бізнес, українці стали масово брати кредити і вкладати їх у житлову та комерційну нерухомість. І в цей час «золотий» майновий фонд ковельської громади, який міг би при прозорому, ринковому продажі стимулювати розвиток Ковеля на роки вперед, був швидко розпроданий за копійки спритними чиновниками на чолі з міським головою Ярославом Шевчуком. А чи це була непрофесійність чи чистої води корупція і в чиїх широких кишенях осіла різниця між ціною, за якою були продані ці приміщення і реальною ринковою вартістю, після публікації цього розслідування, сподіваюсь, дадуть відповідь правоохоронні органи.

Ще однією сумною для міста «спадщиною» правління міського голови Шевчука став стадіон «Сільмаш» у центрі Ковеля на вулиці Грушевського. 5 травня 2003 року Ковельська міська рада укладає договір оренди # 296, згідно з яким стадіон «Сільмаш» на 25 років (!!!) передається підприємцю Юрією Шлюєву. Ні, ви не подумайте, на папері все було виписане чинно-благородно. Підприємець зобов’язувався за власний кошт утримувати в належному стані майновий комплекс спортивної арени, всіляко розвивати його. Чудово, подумаєте ви. Місто і завод «Ковельсільмаш» знімають з себе фінансовий тягар утримання стадіону, натомість шляхетний підприємець, патріот міста, власним коштом, як справжній благодійник, підтримуватиме і розвиватиме спортивну арену. Проте реальність виявилась зовсім іншою. Спритні ділки добудували до стадіону без дозволу міської ради приміщення готелю, яке шахрайським чином стало їх приватною власністю. Жодної копійки орендарі-підприємці у розвиток ковельського футболу не вклали, навпаки, саме коштом ковельчан всі ці роки утримувалась головна спортивна арена міста. А у судах до цього часу тривають баталії стосовно власності добудови.

Черговим корупційним проектом міського голови Ярослава Шевчука став парк імені Шевченка та велетенський пам`ятник Кобзареві на березі річки Турії. Ні, знову таки, в офіційних заявах міської влади, як і у випадку з приватизацією комунального майна чи стадіону «Сільмаш», все звучало чудово. Мовляв, побудуємо на болоті, в заплаві річки, парк площею 2,5 гектари для відпочинку ковельчан, який стане окрасою міста, а в центрі парку поставимо найбільший у світі пам'ятник Тарасові Григоровичу. Розпочалось кількарічне, велетенське за обсягами для невеличкого Ковеля будівництво. Тільки землі сюди було завезено 100000 кубічних метрів (14285 стандартних вантажівок КАМАЗ!!!). Кошторис створення Тарасового комплексу (парку і супер-пам`ятника) сягнув майже п’яти мільйонів гривень – дуже значної для Ковеля початку 2000-х років суми. Нагадую, що розпродавши за чотири роки більшу частину комунального майна міста (76 об'єктів площею майже 30000 кв. м.) команда Шевчука офіційно заробила для бюджету лише трохи більше восьми мільйонів гривень. А ось якби майно продавали прозоро, за ринковими цінами, вистачило би і на парк, і на пам'ятник, і на ремонт доріг та дворів міста, і на утеплення та модернізацію шкіл і дитячих садочків. А так команда Ярослава Шевчука догосподарювався до того, що більшу частину кошторисної вартості паркового комплексу (три мільйони гривень) виділили місту напряму з державного бюджету України. А де ж взялася інша частина коштів, бо, згідно із заявами Ярослава Івановича, міська скарбниця не фінансувала це будівництво? Ковельські підприємці розповідають, що під час будівництва парку Шевченка в місті були введені неофіційні «побори» з боку міської влади. Якщо підприємець хотів отримати будь-який документ Ковельради (наприклад, дозвіл на будівництво, встановлення малої архітектурної форми, змінити режим роботи торгового закладу, підключитись до міських комунальних мереж тощо) він спершу повинен був зробити добровільно-примусову «пожертву», розмір якої повідомляли йому чиновники після узгодження з паном Шевчуком, який «на око» визначав фінансову спроможність того чи іншого бізнесмена. Звісно, яка сума коштів була зібрана у такий шахрайський спосіб і чи вся вона пішла на будівництво парку, міська влада не розповідала. Після помпезного відкриття Тарасового комплексу напередодні Дня Незалежності України у 2005 році (Ярослав Шевчук приурочив святкову дату до початку виборчої кампанії до Ковельради, яку він сподівався виграти за допомогою нового проекту), ковельчан чекав справжній шок, містом поповзли тривожні чутки. А чи є адекватним наш міський голова, чи не втратив він, ніби якийсь цар чи диктатор, зв’язок із реальністю, бажаючи увіковічнити себе назавжди? Адже на містян і гостей міста з великого пагорбу дивилась гігантська фігура Тараса Шевченка з… обличчям Ярослава Шевчука!!!

На місцевих виборах у березні 2006 року Ярославу Шевчуку не допомогли ні чергові брехливі анонімні газети з «чорним піаром» на своїх політичних конкурентів, ні сумнівне масштабне будівництво на березі річки Турії. Причому він, діючий міський голова, маючи у розпорядженні великі кошти і весь адміністративний ресурс Ковеля, не спромігся зайняти навіть «почесне» друге місце, не зміг гідно програти, а став лише третім зі значним відривом від перших двох позицій. Міським головою був обраний молодий, прогресивний підприємець Сергій Кошарук, який першим ділом на три місяці зупинив приватизацію ковельського комунального майна, щоби спробувати навести лад у місті з майновим дерибаном. А ковельчани своїми голосами назавжди поставили негативну оцінку злодійкуватому, хитрому, жадібному Ярославу Івановичу, який до того ж в останні роки свого «правління» почав втрачати зв’язок із реальністю та у буквальному розумінні цього слова «бронзовіти» у восьмиметрових архітектурних пам’ятках. Проте, жага влади, слави, великих грошей не полишали розбурхану уяву Ярослава Шевчука і він, будучи вже літньою людиною, пенсіонером, знову балотується на посаду Ковельського міського голови у 2010 році. Цього разу він зазнає ще дошкульнішого політичного фіаско, знову посідає лише третє місце, і при цьому отримує вдвічі менше голосів, ніж чотири роки перед тим (5891 голос у 2006 році та лише 3830 голосів у 2010 році).

Зараз Ярослав Іванович Шевчук – людина поважного віку, він давно розміняв восьмий десяток років. Здавалося б, можна насолоджуватись життям, родиною, виховувати онуків. Але далекі минулі часи мінливої владної слави не дають спокою екс-меру. Він нерідко критикує місцеву владу, але робить це не як мудрий, досвідчений державний діяч, не дає корисні поради, як зробити Ковель кращим, а наче ображена дитина, якій батьки не купили цукерку, чіпляється до дрібниць. Наприклад, у своїх статтях, ганячи ковельську владу за нібито неналежний розвиток парків, він, як аргумент, наводить загиджені пташками лавочки у парку Лесі Українки! Оце масштаб мислення, оце так проблема воістину вселенського масштабу, Ярославе Івановичу!

Проте, найбільше турбує інше. В Ярослава Івановича Шевчука є вже дорослий онук, молодий депутат Ковельради Андрій Миронюк. Розпочинав свою громадсько-політичну діяльність Андрій чудово, з користю для громади. Він любить історію, рідне місто, написав чимало цікавих статей про минуле Ковеля, про людей, які творили його. Проводив Андрій Миронюк і цікаві, оригінальні екскурсії містом над Турією, в незвичайній театральній манері розповідаючи ковельчанам і гостям міста про найцікавіші моменти історії. Андрій дуже пишається своїм «дідом Славіком», з яким проводить чимало часу, радиться, вчиться. Проте, видається, останнім часом під впливом підстаркуватого екс-мера пан Миронюк стає на слизьку стежку уявних скандалів, необґрунтованої критики, дешевих сенсацій, пошуку ворогів там, де треба шукати однодумців, союзників, партнерів. Навряд чи Ярослав Іванович Шевчук у задушевних розмовах розповідав улюбленому онуку про свої сумнівні «досягнення» на посаді ковельського міського голови: оббріхування політичних опонентів, масовий розпродаж за безцінь ковельського комунального майна, втрату найбільшого стадіону міста, тіньові побори з підприємців на будівництво парку над Турією з велетенським пам’ятником Тарасу Шевченку, але з обличчям, як дві краплі схожим на Ярослава Шевчука, про ганебний програш на виборах у 2006 та 2010 роках. І можна лише уявити душевний стан Андрія Миронюка, коли він, людина чуттєва, творча, молода, недосвідчена прочитає цю статтю і дізнається про зворотній, темний, таємний бік біографії діда Славіка. І з широко відкритими, повними слізьми очей, підійде до Ярослава Івановича і ледь стримуючись, аби не заплакати, запитає: «Ну як же так, діду?».