Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Олена Пчілка
Олена Пчілка

Олена Пчілка видавала єдиний український журнал для дітей у Російській імперії

16:17 06.07.2019
271

У 2019 році відзначають 170-ліття з дня народження славетної Ольги Косач із роду Драгоманових — матері Лесі Українки і ще п’ятьох достойників, письменниці, етнографині, фольклористки, яка була членкинею-кореспонденткою Всеукраїнської академії наук.

Перегорнемо сторінки «Молодої України», першого і єдиного українського дитячого журналу на території Російської імперії, – пропонує видання «Україна молода».

Редакторкою журналу була знана за псевдонімом Олена Пчілка — Ольга Петрівна Косач. Вона власним коштом видавала цей журнал, з ним пов’язувала сподівання на краще майбутнє, тому і дала йому символічну назву. Мріяла, щоб такий журнал могли читати її діти, але через тотальні заборони українського слова змогла здійснити цей задум уже для онуків.

РЕДАКЦІЯ — У КИЇВСЬКІЙ ОСЕЛІ

Перший номер дитячого часопису побачив світ 111 років тому, в січні 1908-го, як додаток до тижневика для дорослих «Рідний Край». Редакторкою обох видань була Олена Пчілка, а редакція містилася у київській квартирі Косачів за адресою вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 97 (нині — вул. Саксаганського, 97). Тепер тут Музей Лесі Українки і можна, за бажання, легко поринути в атмосферу початку ХХ століття, завітавши до відтвореної меморіальної оселі, де жила письменниця та її родина.

У редакційній статті першого номера відчувається непоборна радість Олени Пчілки від усвідомлення того, що українські діти нарешті мають своє періодичне видання (тут і далі зберігаємо правопис оригіналу): «Будемо розмовляти, — розмовляти по украінському. Довго ми ждали сього. Всі діточки мають свою часопись: французи — французьку, німці — німецьку, отак і инші; тільки в нас не було своіх кубельців, для украінського слова. Тепер вони єсть. Просимо-ж не цуратися нас, бо не подоба цуратися свого рідного слова».

Як же виглядав перший дитячий журнал? Порівняно з сучасними — вкрай скромно: щомісячний номер складався з 32 сторінок у половинку формату А4, папір — подібний до газетного, нечисленні ілюстрації — чорно-білі. Проте звертав на себе увагу промовистим оформленням: обкладинку обрамлювала широка смуга українського народного орнаменту, що несла в собі дух маніфесту.

Впродовж усього життя Олена Пчілка збирала зразки українських народних узорів, вивчала й упорядковувала їх, залишила для пам’яті наступних поколінь шість видань друкованих альбомів. Безперечно, саме любов до вишивки підказала варіант візуального втілення ідеї.


Загальний тон журналу доброзичливий, по-домашньому довірливий. Олена Пчілка, вихована на кращих традиціях українських дворянських родин, прекрасно розуміла і відчувала дитячу авдиторію. Читаємо її звернення «До милих читачів»: «Як до вас говорити? як до вас промовляти?.. адже єсть між вами великі, єсть і маленькі, всякого віку!.. Той хоче казочки, той хоче пісеньки; той хоче думкою далеко вітати, а той хоче те пізнавати, що ось тут, біля його; той хоче розваги, той хоче науки. Кого послухати?.. Треба так робити, щоб хоть по трошки всім догодити!».

Тож «на догоду» читачеві у журналі було представлено все те, що люблять діти, що сприяє їх всебічному розвиткові: переклади перлин світової літератури, твори кращих українських авторів, фольклорні зразки, науково-художні та історичні розповіді, матеріали пізнавального характеру. Великі за обсягом матеріали, за практикою періодики, друкувалися частинами.

Юні читачі очікували черговий номер, щоб дізнатися продовження історії про мандри Гулівера Дж. Свіфта, про кота, «що ходив, де хотів» Кіплінга, чи про жадібного Скруджа з «Різдвяних оповідань» Діккенса... Це були перші переклади цих творів українською, які робила Олена Пчілка та її донька Ольга Косач-Кривинюк.

Олена Пчілка зверталась до віками утверджених моральних цінностей і чеснот, вічної багатомірної мудрості Святого письма, важливих смислових національних ментальних кодів, світу народної мудрості. Редакторка не обходить стороною приклади з історії, що виховують у дітей почуття власної гідності, повагу до талановитого, дивовижного у світі. Зустрічаються й поради, що допоможуть у навчанні.

КАЗКИ ІЗ ПІДПИСОМ «БАБУСЯ»

Кожен номер «Молодої України» містив фольклорні зразки різних жанрів: казки, ігри, пісеньки, загадки, прислів’я, приказки, колядки та щедрівки, приповістки, прибадашки, сміховинки, спотиканки. На сторінках журналу чи не вперше з’явилися широко відомі сьогодні українські народні казки. Згадаємо хоча б «Казочку про дідову рукавичку», «Казку про котика і півника», «Пана Коцького», «Солом’яного бичка», «Журавля та чаплю» та інші.

Олена Пчілка переказує їх майже без відхилень, дотримуючись уснопоетичної традиції, і підписує просто і тепло — «Бабуся».

Проте іноді письменниця змінювала закінчення оповідей. Так у казці про коржика (зараз чуємо варіанти: колобок, плескачик), який утік від баби і діда, від зайчика і вовка, лисичка не змогла з’їсти головного героя, оскільки під час довгої мандрівки він висох і став твердим.

А от кінець «Кози-Дерези» не такий оптимістичний: після того, як рак прогнав козу з лисиччиної хатки, вдячна господарка вкинула свого визволителя в окріп, «скупала», а потім з’їла. «Отак віддячила!» — підсумовує Олена Пчілка, вказуючи малечі на несправедливість, що трапляється в житті. Завершення казки — типове: «Се вам казочка, а міні бубликів вьязочка, вам — колосок, а міні грошей мішок!».

А далі, як гірке зітхання: «P.S.: Еге, коли-б-то міні «грошей мішок»! — як би то добре було для «Молодої України»! і книжечки були-б більші, і малюночків було-б більше!..». Як просто і щиро редакторка поділилася з читачами своїми проблемами, як природно злилися слова народні з її думками...

Відчуття присутності «Бабусі», що з любов’ю підібрала і представляє матеріали журналу «милим читачам», складається навіть завдяки окремим фразам, скажімо, після тексту «Дитячої пісеньки»: «Згадала Бабуся», під вітанням від імені Нового року: «Чула, як говорив Новий рік, — Олена Пчілка», у примітці: «Долар — американські гроші, по нашому коло 2-х карбованців».

Майже кожен номер журналу вміщував розділ «Світознання». Це були захоплюючі змістовні розповіді про навколишній світ, до певних куточків якого тоді було дуже складно потрапити навіть дорослим! А завдяки інтенсивному розвиткові науки у другій половині ХІХ століття відкривалися такі дивовижні знання!

Тож кілька назв оповідей, що не потребують коментарів: «В льодовім краю», «Огнисті гори», «Коральові острови», «Крейдяні гори», «Під гарячим сонцем», «Дніпро» (з картою), «Сніг» (з малюнками 25 різновидів сніжинок); «Створіння первісні. Амеби», «Весняні пташки», «Найпростіші звіринки. Інфузорії», «Страшні коти. Тигри, леопарди, ягуари», «Коти наські (дикі і приручені)», «Київ. Зоологічний садок»...

З особливо шанобливим ставленням у часописі подавалися розповіді з історії України та про кращих представників української культури, зокрема, Тараса Шевченка, Миколу Лисенка, Михайла Старицького, Бориса Грінченка.

У №3 «Молодої України» за 1909 рік було вміщено репортаж про особливу подію. «Се було перший раз у Київі, — та, здається й на всій Україні, — що справлялося на честь Шевченка дитяче прилюдне свято.

Хоч траплялося в Київі й давніше, що збіралися дітки на Шевченкове свято, проказували вірші Кобзареві, співали, але то було так собі у знайомих, невеличким гурточком. А се вже було прилюдне урочисте свято, в громадській світлиці «Українського товариства», з оповістками в газетах і т. и.

До сього свята готувались заздалегідь, і воно вийшло дуже гарне». Слова з репортажу про свято обстоюють доцільність такої форми роботи з дітьми: «Такі святкування непомітно вносять освіту в дитячі голівки, надають їм доброго почуття. Воно вже з-малку буде пізнавати — хто воно; і як виросте — не заблудить, свій шлях знайде. — Не завадило б і всім батькам та матерям українським дбати про се, працювати на сій ниві, — розкішні жнива дасть вона!».

ТРУДНОЩІ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ

Передплатників журналу в Україні було лише 30-40, однак він користувався популярністю в Америці й особливо — в Канаді. Деякі родини боялися відверто показати свою прихильність до української ідеї та «прохали пересилати їм журнал на чуже ім’я, боячись репресій на службі <...>, — згадувала Олена Пчілка. — Боляче було і матеріяльно, і морально, але не хватало сили справу кинути й видання припинити. Пробувала я була заінтересувати передплатників низькою передплатною ціною, даремними додатками й т. ін., та це не помагало. <...> не всякий уважає потрібним мати в своїй хаті (або в своїй школі, чи в своїй читальні), ще й таку «роскіш», як дитяча українська часопись...».

До співробітництва з «Молодою Україною» редакторка нікого не запрошувала, бо не могла належно оплачувати працю співробітників.

«Видавання української часописі для наших дітей і працю для неї — уважаю справді патріотичним обов’язком; отже хто хоче його сповняти, той сповняє і мабуть сповнятиме», — наголошувала Олена Пчілка.

Її перу належить чимало різноманітних за жанрами творів. У них з’являлася потреба, коли не вистачало матеріалів і коштів. Мабуть, через намагання приховати ці проблеми і виникло розмаїття псевдонімів та криптонімів письменниці.

«Словник українських псевдонімів та криптонімів» О. Дея налічує 44 (!) Частина матеріалів взагалі друкувалася без підпису...

1910 року «Рідний Край» фактично не виходив, його перший номер з’явився лише у грудні, проте маленькі читачі одержали того року всі дванадцять номерів свого журналу. Із листа Олени Пчілки до Дмитра Яворницького: «Може, Ви якого мецената, чі меценатку знайдете, хоч для «Молодої України»? А це було б однаково, бо обидва видання живуть з однієї кишені, — виключно моєї. Становище-ж моє дуже трудне, бо не стоїть за мною ніяка партія і ніякі меценати. Поки ще жив чоловік мій, то «в хвилину трудную» виручав не хто, як він <...> Мені не багато й треба. Не про бариші думаю, а щоб тільки стало оплатить друкарню. За свій труд і життя в Київі не лічу нічого. <...> Пошукайте мені помочі!

З великим поважанням Ольга Косач, вона ж — О. Пчілка, що справді крутиться, як бджола, або муха в окропі».

А пізніше для порятунку видавничої справи Олена Косач вела перемовини з Полтавським дворянським банком про субсидію під заставу власної родової землі...

1914 року, з початком Першої світової війни, журнал «Молода Україна» був закритий. В останніх номерах, які вдалося відшукати (№№ 6 і 7), український текст уже надруковано російським правописом... Російська влада закрила всі українські видання. Скінчився короткий період свободи українського слова, що тривав менше десятиліття.

Історії залишилися 64 номери, що вийшли у 1908—1912 та 1914 роках, — свідчення подвижницької праці Ольги Петрівни Косач. Їй належать слова: «Діти — се наш дорогий скарб, се — наша надія, се — молода Україна»...

Ірина ЩУКІНА,

завідувачка Музею Лесі Українки у Музеї видатних діячів української культури

Коментарі
23 липня
Сьогодні
Вчора
21.07.2019
20.07.2019
19.07.2019
18.07.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин