Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Анастасія Гончарук
Анастасія Гончарук

Танці з пензлем: як талановита ковельчанка поєднує роботу і хобі

19:10 29.08.2019
1804

Художниця з Ковеля Анастасія Гончарук з дитинства навчилась тримати пензля в руках. Її натхненниками були батьки, які ніколи не вказували в якому напрямку має розвиватись. Лишень усіляко сприяли зацікавленням доньки.

Завдяки заняттям спільною родинною справою, дівчина змогла виділитись та потрапити у десятку фіналістів конкурсу для талановитих волинян. Тож потому мала нагоду побувати у польському місті Бжозув на навчанні від програми «Еразмус+».

– Анастасіє, розкажи найяскравіші спогади з дитинства, які пов’язані з мистецтвом та творчістю.

– Мистецтво мене оточувало насправді з дитинства. Бо зростала в талановитій сім’ї. Мій тато Микола Гончарук – художник і різьбяр по дереву. Його творчість огортала мене, напевно, ще з народження. Найбльше – це картини, які він малював. Він так само реалізовувався, і з часом це стало його професією і основною справою. Цим він надихав і мене. Пригадую, як постійно виїздив на пленери, чи етюди, то брав мене малесеньку з собою. І я цим завжди окрилялася. Ставала й малювала сама початкові етюди. Потому було навчання в художній школі. Та по правді кажучи, з дитинства у мене була інша мрія – танцювати. Хоча в родині професійних танцюристів не було. Та при вступі у ВНЗ я точно розуміла, що хочу займатись саме художньою справою, тому обрала в СНУ ім. Лесі Українки спеціальність «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво».

– А в яку віці ти розпочала малювати з татом?

– Можливо з років п’яти. Навіть зараз тато ще зберігає мої перші роботи. Малювали на свята – на 8 березня – мамі чи бабусі, тату чи брату – на новий рік. А на день народження, то з братами разом робили.

– Тож, ти сама обрала майбутню спеціальність чи тебе батьки плавно «підвели» до того?

– Ніколи мені тато такого не говорив. Він сам навчався на різьбяра по дереву, а малювати – це взагалі тільки його хобі, яке з часом переросло в його професію. Він – самоучка. Спеціалізується на художніх картинах та іконопису. Ніколи не примушував, і не говорив щось на кшталт – ти маєш здобувати саме цю професію. Це був мій вільний вибір і свідоме рішення. Якщо діти в 11 класі іноді не знають, на кого йти вчитися, і батьки їм вказують, то я точно знала, що хочу стати художницею, навчатися саме малювати і розвиватися в цьому, а також вивчати сучасні технології. Думаю в душі тато дуже радий, що я навчалась і малюю дотепер. Бо завжди бачу цю іскорку в його очах, і щастя, що продовжую спільну справу, особливо, коли показую свої роботи, чи просто розповідаю, що я десь писала.

– Чи пов’язані усі твої місця праці після навчання з обраною спеціальністю?

– Перші дві – ні. Це були продажі. Тому що університет не надавав ніяке місце роботи, хоч я й навчалась на державній формі і сумлінно проходила практику. Загалом я витратила на це два роки і мені аж стільки потрібно було часу, аби збагнути, що все-таки навчалась на художника, і як кортить розвиватися у цій, уже такій своїй сфері, і працювати. Тож вирішила спробувати роботу дизайнером. Влаштуватися вдалось винятково через творчі доробки. Без знань графічних програм. Директорка попросила принести портфоліо художніх робіт, і вони її зацікавили. Сказала, що маю художній смак й креативне мислення. А програмам пообіцяла навчити. Головне – творче бачення в людині і креативний підхід до реклами. Це тоді була «Волиньполіграфія», саме там опанувала більшість навиків, що знаю тепер. А вже зараз я так працюю графічним дизайнером у фірмі «Євродек». Та й тут творю – розмалювала скляну перегородку в офісі, а на день народження шефа – портрет написала... Окрім того, ми з татом часто займаємося художнім розписом стін в волинських церквах..




– Що потрібно для того, щоб творити невимушено?

– Бажання та терпіння, бо талант займає лише маленьку частинку у тій праці над собою, якою займається людина. Дуже багато потрібно працювати, малювати, цікавитися, постійно чимось займатися.

– Ти – творча. Тебе не втомлює одноманітна робота?

– Звичайно, виснажує. Тому потрібно, щоб щось і надихало. Це багато що може бути. Для мене особисто – це, як особисті позитивні моменти, так і негативні. Розчарування чи зачарування, кохання, події чи подорожі. Звичайно, окриляє переважно щось нове. Зміна картинки так би мовити.




– А як щодо танців, про які ти обмовилась на початку нашої розмови?

– Я щаслива, бо цю мрію таки вдалось втілити в життя. Коли приїхала на навчання в Луцьк, зрозуміла, що хочу займатись якимось спортом. Куди тільки не ходила, але було не цікаво, відчувала – не моє. Перепробувала чимало варіантів – і різні танці, і спортзал. Мені там було нудно. Але все змінилось, коли познайомилась з талановитою тренеркою Лесею Соломіною. Саме вона мене підкорила – найперше своїм бажанням до розвитку в танцях. А ще тим, як навчити дівчат бути жіночними, правильно поводитись, бути пластичними. Бо ж для дівчат це дуже важливо. Особливо, як підтримувати свою фігуру, тобто бути в формі. Потрапивши до Лесі, я нарешті зупинилась у своїх пошуках. Адже зрозуміла, що це саме те, про що мріяла, в чому маю потребу, і саме те місце, куди хочеться йти після важкого насиченого робочого дня. Я там відпочиваю. І морально, й одночасно розвиваюсь в плані танців. Звичайно, тепер це також і поліпшує мою самооцінку.


– Ви це робите тільки для саморозвитку чи десь демонструєте усе, чого навчились?

– Нещодавно тренерка спонукала мене взяти участь у конкурсі Show Girls в Одесі у 2018 році. Неочікувано для себе посіла друге місце серед початківців. Було 17 учасниць з усієї країни. Навіть грамоту маю. Мені танок придумала тренерка. Я хвилювалась, бо тренувалася менше року. Приємно, що Леся побачила в мені потенціал і не вимагала у мене перемогти, а просто перевірити себе на сцені, відчути її, подивитись, як інші танцюють, особливо ті, хто з дитинства займається. Зараз я уже два роки тренуюсь і не планую зупинятись на досягнутому. Навіть попри те, що ці конкурси ніхто не фінансує, і учасники навіть самостійно вимушені оплачувати участь. Звичайно, це ж плюс іще костюм, образ загалом, проживання, харчування, доїзди – все за власний рахунок.

– А цьогоріч брала участь в конкурсах?

– Так, але іншого спрямування. Оскільки ми з татом часто робимо безплатні виставки своїх у робіт у Ковелі, переважно на свята, то моєю персоною й роботами зацікавились небайдужі люди. У Ковельській міськраді мені запропонували взяти участь у відборі на конкурс талановитої молоді Волині. Я наважилась і надіслала фото робіт на розгляд. І пройшла! Потрапила в десятку кращих! А через певний час уже запросили на навчання та обмін та досвідом у Польщу по програмі «Еразмус+». Там зібралась талановита молодь з обох країн: були танцюристи, фотографи, співаки, музиканти і звичайно, художники. Навчання тривалістю три тижні нам профінансували повністю. Також нам організовували різні екскурсії, харчування, комфортне проживання. Я надавала перевагу танцювальним майстер-класам: ходила на сальсу, бочату, бальні танці, джаз фанк, хіп-хоп. Вподобала сальсу, мабуть, найбільше. Викладач навіть запропонував виступити на звітному концерті, який організували в останній день. А ще груповий виступ зробили. Я танцювала хіп-хоп в той вечір. Ми й малювали там. Коли був Щедрий вечір ми готували виступ від учасників з Волинської області: виготовили Різдвяну зірку, ходили до поляків з нею щедрувати.



– Настю, а тобі достатньо того, що ти досягла наразі? Може хочеться нарешті зупинитись і просто нічого не робити?

– Звичайно, ні. Я завжди в пошуках кращого для себе. Мені мало того, що маю тут. Хочеться більше десь розвиватись, показувати свої роботи.. Щоб, можливо, у місті були більше зацікавлені, щоб давали шанси, щоб конкурси були, не тільки платні, а й безплатні. Побувавши в Польщі, тепер думаю, що взагалі хотіла б виїхати за кордон. Там побачила чималу зацікавленість в розвитку молоді та талантів. Там це на високому рівні. Для мене було шокуючи, що усе безплатно – екскурсії, майстер-класи, геть все. І заради того, щоб у молодих людей було бажання старатися й розвиватися. В них є ще чимало планів, як вони хочуть це й в майбутньому робити. Розповідали, що хотіли б їздити з художниками на пленери на Світязь, в Карпати... А в нас я не спостерігаю, що люди зацікавлені мистецтвом. Тому в Луцьку я поки себе не бачу в майбутньому, бо дуже хочеться розвитку.

Неля МУЗИЧКО

Фото з архіву Анастасії ГОНЧАРУК

Коментарі

Аріна

22:07 03.09.2019

Супер! Подруга теж малює і на Віоліті завжди є покупці, так що таке хоббі запросто може стати бізнесом. А можна ще ж уроки давати, майстеркласи...

15 вересня
Сьогодні
Вчора
13.09.2019
12.09.2019
11.09.2019
10.09.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин