«Вийшли в центр містечка і не повірили своїм очам», — переселенка з Київщини про евакуацію до Ковеля
-
-
>
-
>
-
>
81324
У Ковельському історичному музеї провели екскурсію для переселенців.
Про це інформує кореспондентка Район.Ковель.
Більшість учасників екскурсії – це діти з батьками, переселенці з Київської області – Бучі, Ірпеня, Немішаєвого, яких спробували ненадовго відволікти від усіх жахливих спогадів і розважити. Гостей міста провели експозиційними залами музею, де показали витвори мистецтва місцевих майстрів, розповіли про історію Ковеля. Також тут можна було побачити артефакти, які пов'язані як із давньою історією України, так і з сучасною російсько-українською війною.
Екскурсію проводила головна зберігачка фондів музею Мирослава Мороз.
З гостями музею також зустрівся начальник управління культури, молоді та спорту Андрій Мигуля, який розповів про плани музею на переїзд у нове приміщення, про розвінчання стереотипів про захід України, які бувають у жителів східних областей. Він також заспівав присутнім патріотичних пісень.
Під час екскурсії Район.Ковель поспілкувався з переселенцями, які поділилися враженнями від Ковеля, а також історією евакуації із зони активних бойових дій.
Ігор з донькою Олександрою
Ми виїхали, по суті, з окупації. Нас радо прийняли у місті Ковелі. Це моя мала Батьківщина – тут провів усе дитинство.
В самому місті я був давно, тільки у селі поруч. Тільки знаю, як оце зійти з потяга і сісти на автовокзалі, а в самому селі ми були просто автомобілем. Тому зараз ходжу, дивлюсь. Згадую. В основному, насолоджуюся бульваром. Враження від архітектури ще з дитинства пам'ятаю. Невеличкі будинки і так далі. Чекаємо весни, коли все розквітне, більше задоволення будемо отримувати від прогулянок містом.
Дочка також була на набережній. Казала, що сподобалося.
Дякую за підтримку, за допомогу. У принці, у нас усе гаразд. Бажаю усім найскорішої перемоги у цій війні.
Анастасія зі сином Артемом
Ми приїхали з сином з Київської області. Немішаєве було окуповане. Ми були 17 днів там.
Нам виключили воду, світло, газ. Не було жодних комунікацій. Набирали воду... у котловані, де мав стояти будинок, але з якихось причин його не збудували. Ота яма наповнювалася водою. І ми під цими обстрілами набирали технічну воду.
Ми жили біля об'їзної дороги, де йшла техніка, було чути гуркіт постійно.
Навпроти нас була школа. Туди ніби щось привозили, гуманітарку чи що. Зелених коридорів не було, нам нічого не доставляли. Я раз пішла по допомогу в школу і почався дуже сильний обстріл школи. І це було дуже страшно.
Коли ми вийшли, були вбиті люди. Ця дорога додому була... Я на відстані руки бачила свій будинок, але ця дорога здавалася вічністю, коли ми йшли. Було дуже страшно.
Зелених коридорів не було. Але коли врешті подзвонили, що можна виїхати, і ми прийшли в пів 9 ранку, почали їздити танки. Дуже було страшно, бо ти взагалі не розумієш, що у голові в цих людей, якщо їх можна назвати людьми. У нас були білі пов'язки. І ми чекали до 6 вечора. Було дуже холодно. Але сказали, що коридору не буде.
Ми пішли додому. Намерзлися, але сповнені надії. І нам подзвонили і сказали, що буде на наступний день. Десь об 11 треба буде прийти. Ми знову зібралися і пішли. Стояли, йшли. Коли перший раз йшли, то далеко не відходили. А коли вийшли в центр нашого містечка, то просто не повірили своїм очам. Ні аптеки, все зруйновано, все розграбоване, вікна побиті. Ці всі кіоски переїхали танками. Оці всі холодильники, все валяється. Перехід на залізничній дорозі, то танками все зруйновано.
Йдеш, просто не віриш, що таке можна було зробити.
Але все одно надія була, що ми поїдемо.
