Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Архієпископ Ігор (Іван Губа) в центрі першого ряду
Архієпископ Ігор (Іван Губа) в центрі першого ряду

Владика Ігор: як полковник армії УНР розбудовував українську церкву на Волині

14:05 19.02.2021
3566

Становлення незалежної православної церкви майже на всіх етапах історії України проходило так само болісно і трагічно, як і становлення української державності, бо шлях до справжньої української державності завжди лежав і через шлях до повної канонічної незалежності українського православ’я.

Західна Волинь, яка майже повністю була заселена православними українцями, у поверсальській Польщі стала осередком духовного відродження церкви і народу.

Адже починаючи з 1921 року на західній Волині осіло чимало колишніх вояків та військових капеланів Армії УНР, священиків та емігрантів з Великої України, таких як полковник Іван Губа, о. Михайло Тележинський, о. Василь Варварів, о. Панас Бублій та інших осіб духовного сану, які взялися за українізацію православної церкви в Польщі.

Чільне місце серед духовних провідників нації займає один з творців відродження УАПЦ в 20-30-х роках та Другого відродження 1941-1944 рр. минулого століття на Волині і на Великій Україні, уродженець Херсонщини Іван Семенович Губа, майбутній Владика Ігор (Губа), архієпископ Уманський і Полтавський УАПЦ.

Ім’ям о. Івана Губи, яке було тісно пов’язане з Волинською землею і широко відоме в 20-40-х роках на Волинському Поліссі, по праву можуть гордитися насамперед волиняни і херсонці.

Читайте також: Волинь напередодні Другої світової війни була православним П’ємонтом, – історик

Служба в армії Української Народної Республіки

Народився майбутній ієрарх УАПЦ Ігор (Іван Губа) 21 червня 1885 року в селі Бандурівка Олександрівського повіту на Херсонщині, в набожній українській родині Семена і Агрипини Губи. Закінчив церковно-парафіяльну школу. Потім навчався в середньотехнічній будівельній школі, де здобув диплом архітектора-будівельника.

З 1914 року він пройшов довгими фронтовими дорогами Першої світової війни. А у 1917-1919 роках взяв активну участь в українській революції і у складі армії УНР воював проти червоних та білогвардійських російських окупантів, дослужившись до чину полковника.

У боротьбі за українську державність в палкого патріота хоча й було вибито шаблю з рук, але з серця не вибито духу волі і бажання служити народові Божим словом. І ота велика набожність привела його у 1919 році на Богословські курси Кам’янець-Подільського університету, ректором якого був професор Іван Огієнко.

У 1920 році полковник Іван Губа опиняється в таборі інтернованих українських вояків у місті Ченстохові, а у 1921 році прибуває на Волинь до міста Кременець. На той час в його біографії записано: закінчені духовна семінарія і офіцерське училище. Після падіння УНР його дружину, свідому українку Марію разом з сином замордували в ЧК більшовики.

На початку березня 1921 року з рук єпископа Кременецького Діонисія він приймає своє ієрейське свячення і стає настоятелем таборової церкви інтернованих українських вояків в місті Тарнові (Польща). Тут, де зосередились українські вояки і політичні емігранти з Великої України, він переймає духовну опіку над своїми братами по зброї.

У 1922 році о. Іван Губа переїжджає з Тарнова до Кременця, де був задіяний у Богоявленському монастирі і служив там позаштатним священиком. Одночасно, до середини 1922 року він був виконуючим обов’язки священика Української біженецької церкви в місті Ченстохові.

Служіння на Волині «за Польщі»

З 1 липня згідно з розпорядженням керуючого Волинсько-Кременецькою єпархією Владики Діонисія йому доручають першу парафію в селі Квасів Горохівського повіту в храмі Преображення Господнього.

Читайте також: У селі Квасів парафія проголосувала за перехід у ПЦУ

На довгому віку цього храму там було багато настоятелів, але отець Іван мав серед вірних небачений досі авторитет. Його служби божі рідною мовою і глибокозмістовні проповіді збирали в святому храмі не тільки місцевих жителів, а й селян навколишніх сіл.

Одночасно отець Іван Губа бере активну участь у налагодженні культурно-освітньої роботи з місцевими просвітянами. Але високий авторитет священика став не до вподоби польській окупаційній владі. І в березні 1925 року його переводять настоятелем церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці в місто Ковель та приписного храму Святого Юрія в селі Дубова.

Свято-Благовіщенська церква у Ковелі, побудована ще в 1505 році православними князями Сангушками, після Першої світової війни була в аварійному стані і в запустінні, вимагала капітального ремонту. І саме завдяки наполегливій праці о. Івана Губи, жертовності і працелюбству ковельчан та жителів села Дубова, найдавніша святиня Ковельського Полісся – Свято-Благовіщенська церква поступово воскресла з повоєнної занедбаності і набрала належного вигляду.


При Свято-Благовіщенському храмі діяло Братство Святої Покрови, до якого прихилилися всі свідомі свого українства ковельчани. Одним із основних його завдань було введення свого рідного українського слова в службу церкви. І о. Іван Губа продовжив справу українізації свого попереднього настоятеля о. ієромонаха Філарета: служби Божі, проповіді, піснеспіви церковного хору відбувалися на рідній мові парафіян. Мав він глибокі богословські знання і гарний музичний слух.

Тому-то й Свято-Благовіщенський храм у Ковелі і храм Святого Юрія в селі Дубова, в яких правив службу Божу високоосвічений і обдарований священик, завжди були переповнені вірними і стали важливими духовними осередками українського життя.

Церковним титарем і диригентом зорганізованого при Свято-Благовіщенській церкві чудового хору і одночасно хору «Просвіти» був щирий друг о. Івана, відомий на всю Волинь доктор Микола Пирогов, який також був серед організаторів товариства «Просвіта» під керівництвом колишнього члена Української Центральної Ради, відомого громадського і політичного діяча Самійла Підгірського.

При церкві в селі Дубова також чудовий хор чарував прихожан своїм співом, а проповіді священика виховували молодь служити Богу і Україні. Вже при незалежній Україні Євгенія Борисюк, родом з цього села, прихожанка церкви в 30-х роках минулого століття, так згадувала про о. Івана:

«Він був проповідником від Бога, у нього був прекрасний голос і дар слова. Щонайменше свято в селі не обходилося без праці священика. Хрестини, вінчання молодих, похорони наш отець проводив з великою урочистістю».

А колишній прислужник о. Івана Губи – Степан Рябко у своїх спогадах писав:

«Звичайно, основним організатором і душею всіх церковних і громадських справ був священик Іван Губа. Це високоосвічена людина, віддана справі національного відродження України».

Тоді разом з о. Іваном Губою у розбудові повітової «Просвіти», в українізації церкви брали активну участь його соратники, петлюрівські емігранти, колишні вояки і військові капелани армії УНР, такі як о. прот. Никанор Абрамович, о. Василь Варварів, о. Панас Бублій, Самійло Підгірський, доктор Микола Пирогов, філолог Гнат Стаднюк та інші представники ковельської інтелігенції.

За активної участі о. Івана Губи, місцевої громади та парафіян церков проводилися українські культурно-освітні заходи, зокрема академії пам’яті Тараса Шевченка, урочисте відзначення українських дат: Героїв Крут, Базару, Лесі Українки та інших.

Польська окупаційна влада на початку 30-х років повела шалений наступ проти українства, насамперед проти українських церков, в тому числі і проти священика Івана Губи. А щоб перекреслити всі досягнення настоятеля церков в Ковелі і села Дубова, поляки долучають Свято-Благовіщенський храм до так званого редуктивного (ліквідаційного) списку та в подальшому його руйнації.

Не допомогли і підписи 310-х ковельчан на захист давньої святині Ковеля. Тому о. Іван разом з церковним титарем Миколою Пироговим 28 грудня 1932 року звертається з листом до Української Парламентської Репрезентації на Волині, щоб на захист Свято-Благовіщенської церкви виступили українські посли від Волині в польському сеймі.

Українська Парламентська Репрезентація при допомозі голови Волинського Українського Об’єднання архітектора Сергія Тимошенка, за проектами якого 20-30-х роках у Волинській єпархії було побудовано багато церков в стилі козацького бароко, таку підтримку надала і польська влада не насмілилась підняти руку на святині ні в Ковелі, ні в селі Дубова.

Читайте також: В ПЦУ переходять парафіяни церкви, яку збудував міністр УНР

Таким чином, ціною великих спільних зусиль, Свято-Благовіщенську церкву і Церкву Святого Юрія вдалося відстояти і ці храми залишались непогасними світильниками українського православ’я на Ковельському Поліссі до 1939 року. А Свято-Благовіщенський храм у Ковелі - аж до початку 60-х років, коли його місцеві комуністи розібрали і знищили, незважаючи на супротив місцевих віруючих.

Церковне життя «під німцями»

З приходом червоних «визволителів» у вересні 1939 року на Волинь, над священиком-патріотом о. Іваном Губою нависла загроза бути підданим репресіям з боку каральної комуністичної системи, проте він продовжує служити в Св.-Благовіщенському храмі.

«Енкаведисти», знаючи про великий авторитет священика, довго придивлялись до нього і зрештою вирішили забрати його до своїх катівень. Але о. Іван, знаючи про підступні методи чекістів, які винищили його родину на Херсонщині, не дозволив зробити те саме з собою. І допомогли йому в цьому надійні дубівчани і ковельчани.

За спогадами жителя села Дубова С.П. Рябка (нині покійного) о. Іван таємно перебрався на глибоке Полісся під Білорусь і до початку радянсько-німецької війни перебував там в одній з парафій, виконуючи обов’язки диякона. І хоч парафіяни та священик догадувались, хто є їх диякон, проте «енкаведистам» його ніхто не видав.

В липні 1941 року о. Іван Губа повертається до Ковеля на свою парафію, продовжуючи служити Богу і своєму народу. Разом з головою міської управи при німцях і одночасно старостою Свято-Благовіщенської церкви, доктором Миколою Пироговим, він бере активну участь в церковно-громадському житті міста і Ковельського Полісся.

Так, у вересні 1941 року о. Іван організовує і очолює разом з українським священством похоронну процесію по перепохованню розстріляних московськими катами в’язнів Ковельської тюрми, а також освячує могилу борцям за волю України і відправляє з українським священством панахиди за їхню пам’ять.

Не стояв він осторонь від освітніх процесів у Ковелі і з дозволу німецької окупаційної влади викладав уроки релігії в так званій Ковельській технічній школі, багато вихованців якої влилися в 1943 році в ряди учасників національно-визвольного руху ОУН-УПА.

А з січня 1942 року у Ковелі відновили свою діяльність громадські та культурно-освітні організації, в першу чергу повітове товариство «Просвіта» (правда ненадовго). В той же час о. Іван Губа віддавав свою невтомну працю на відновлення і реставрацію святинь – Свято-Благовіщенської церкви у Ковелі і Церкви Святого Юрія в селі Дубова, які за час відсутності священика були зачинені і служби Божі там не відбувалися. Тому і далі проводять та згодом завершуються розписи древньої святині Ковеля в національно-релігійному дусі.

З постанням на Волині адміністратури УАПЦ на чолі з владикою Полікарпом, архієпископом Луцьким і Ковельським, 24 грудня 1941 року розпочинається бурхливий процес відродження нашої рідної церкви.

У Києві постала Всеукраїнська Церковна Рада, яка винесла постанову, що в Україні повинна бути утворена Єдина Українська Православна Церква на засадах повної автокефалії, а для її потреб потрібно було створити власний єпископат. Для цього своїм авторитетом вона звернулась через своїх делегатів до владики Полікарпа направити українських єпископів до Києва, на Центральну і Східну Україну, де прихожани церков зачекались своїх українських, а не московських владик.

У свою чергу архієпископ-адміністратор УАПЦ Полікарп знаходить відповідні кандидатури для єпископської хіротонії. Водночас на Ковельщині, як і по всій Волині, для організації українського церковного життя постала Ковельська Церковна Рада, яку очолив доктор Микола Пирогов.

На засіданні 26 січня 1942 року, вислухавши делегата від Всеукраїнської Церковної Ради з Києва, вона постановила звернутися до адміністратора УПЦ висвятити в єпископи в першу чергу кандидатів о. прот. Івана Губу та о. прот. Никанора Абрамовича. Про це 5 лютого 1942 року повідомила своїх читачів газета «Український голос», що виходила в Луцьку.

Невдовзі на першому соборі УАПЦ 9-10 лютого 1942 року в місті Пінську з благословення митрополита Діонисія єпископське свячення з рук владики Олександра (Іноземцева) та Полікарпа (Сікорського) тут в архієрейському храмі прийняли владики Юрій, Ігор (Губа), Никанор (Абрамович).

Читайте також про долю кенгірського бунтаря, отця Омеляна Суничука, який закінчив богословсько-пастирські курси у Луцьку, які відкрив єпископ Полікарп Сікорський.

На прохання віруючих УАПЦ, з благословення Владики Полікарпа, єпископи Ігор та Никанор виїхали до Києва, а 15 березня в переповненому прихожанами Св. Андріївському соборі відбулася перша архієрейська служба Божа рідною мовою.

До речі, київська окупаційна влада не визнавала тоді чинними єпископами Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губу), які прибули як ієрархи УАПЦ, оскільки німці протегували тоді так званій Автономній церкві з центром у Москві.

Німецькі окупанти явно симпатизували російській церкві, адже з 1941 до 1943 року було тільки три парафії УАПЦ, яка все ж таки відродилася після розгрому 1920-1930-х років. Це були Андріївська, Вознесенська (на Демидівці) і Покровська (на Солом’янці) – духовна колиска першого митрополита УАПЦ Василя Липківського.

В подальшому єпископ Ігор з титулом Уманський приступив до своєї праці на Великій Україні. У своїй подорожі по Східній Україні він затримався ненадовго у Білій Церкві. І з почуттям великої відповідальності і жертовності – на голому місці в післябільшовицькому злочинному атеїзмі, який масово понищив храми і душі, розпочав він відновлювати українське життя.

Завдяки владиці Ігорю постають на Україні нові храми, висвячуються українські священики, відбувається масове хрещення дітей, яких безбожна комуністична влада не дозволяла хрестити.

А 9-17 травня 1942 року в Свято-Андріївському соборі без відома німців з рук єпископів Никанора та Ігоря прийняли освячення шість нових єпископів УАПЦ, серед них і єпископ Переяславський Мстислав (Степан Скрипник) – майбутній перший Патріарх Київський і всієї України-Руси. Владика Ігор був активним учасником і наступних соборів УАПЦ, один з найдіяльніших її першоієрархів.

Еміграція

Восени 1943 року шлях Владики Ігоря простелився на Захід. На деякий час він зупиняється в Луцьку у митрополита-адміністратора Полікарпа (Сікорського), далі в Ковелі, а тоді виїжджає до Холма, де деякий час був гостем митрополита Іларіона.

А з княжого Холма разом з єпископатом УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом він відбуває до Варшави, де приймає участь в діяннях Варшавського Собору єпископів 11 березня – 8 квітня 1944 року.

В подальшому, у цьому ж 1944 році Владика Ігор переїжджає до місто Аугзбург (Німеччина), де в сані архієпископа керує православним округом в таборах переміщених осіб. І аж до свого виїзду в США він був членом Синоду і учасником всіх Соборів єпископів церкви на чужині.

В США архієпископ Ігор був настоятелем парафії Св. Трійці в підпорядкуванні митрополита Никанора, першоієрарха УАПЦ на еміграції. Спочив владика Ігор (Губа) у Бозі 24 листопада 1966 року в Нью-Йорку, похований на знаменитому українському цвинтарі-пантеоні в місті Савт-Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі).

На його могилі встановлений величавий пам’ятник, гідний земного життя, яке віддав архієпископ Ігор служінню Богу і Україні.

Читайте також: Як церква села Годомичі при Сталіні була осередком української культури. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

***

На жаль, у 2020 - в році 135 річчя від дня народження нашого співвітчизника, про його ім’я не згадали ні в українських виданнях, ні в офіційному історичному календарі серед видатних особистостей України, ювілеї яких відзначаються на державному рівні.

Але цей начебто маловідомий історичний факт, який в 2020 році донесли лише історичні джерела української діаспори (газета «Свобода», США, 20.07.2020, автор Світлана Орел) заслуговує особливої уваги з боку всіх тих, хто не байдуже ставиться до процесу відновлення історичної правди про визначні імена праведників духовного світу. Мій давній знайомий і приятель, кандидат церковно-історичних наук, історик-архівіст, почесний професор ВНУ ім. Лесі Українки – Володимир Рожко (на жаль нині покійний), десятиліттями досліджував земний шлях видатного ієрарха Ігоря (Івана Губи).

Мене як дослідника рідного краю також давно зацікавила ця постать і так вийшло, що волею долі ще в 90-і роки минулого століття я познайомився з п.Володимиром Рожком, істориком від Бога. Від ще живих на той час місцевих очевидців я зібрав деякі маловідомі факти з біографії Івана Губи у період перебування його на Ковельщині, щоб допомогти невтомному автору багатьох праць з історії Української Православної Церкви на Волині у творенні багатогранного життєпису архієпископа Ігоря.

А 2 квітня 1995 року я мав честь поряд з п. Володимиром бути одним з організаторів проведення у Ковелі вечора пам’яті високопреосвященного Ігоря (Губи), який пройшов з великим успіхом і став суттєвим заходом повернення імені Владики Ігоря із забуття.

Важливим підсумком виявлених і систематизованих п. Володимиром продовж останнього десятиліття документальних та історичних джерел стала його наукова праця-розвідка під назвою «Високопреосвященний Ігор Губа, архієпископ Уманський і Полтавський». І тому, для того, щоб ми волиняни, херсонці, українці, і надалі свято берегли і примножували пам’ять про визначного ієрарха Другого відродження рідної церкви, варто донести до читачів найбільш важливі віхи його життєвого шляху.

Підготував Петро ВІЛЬЧИНСЬКИЙ

Коментарі
Загрузка...
2 березня
Сьогодні
Вчора
28.02.2021
27.02.2021
26.02.2021