Аркадій Войтюк: Якщо люблю борщ, то не замовлятиму креветки, бо вони модні

Він –  ковельчанин, український співак у кантрі/фолк/інді стилях, номінант музичної премії Yuna Awards 2013, фіналіст шоу «Х-фактор» та конкурсу «Нова хвиля», а ще незмінний учасник команди «VIP-Тернопіль», разом із якою і приїхав до Луцька.

Гостем зимової, але дуже щирої та теплої, кавової розмови із «Таблоїдом Волині» став Аркадій Войтюк.

– Традиційне питання кавових розмов: чай чи кава?
– Чай. Дуже люблю чай ще з часів дитинства. У нас у сім’ї батько і мама вранці завжди варили собі каву, а я цього якось не прийняв.  Напевне, ще й тому, що я був футболістом і кава для мене – то було щось занадто «тверде», занадто жорстке і концентроване, як алкоголь. Я ж потребував чогось легкого і дуже солодкого, тому обираю зазвичай класичний чорний чай із лимоном та достатньою кількістю цукру.

– Ви родом із Ковеля. І хоч зараз вдома буваєте не так часто, але які асоціації з Волинню?
– Це моя Батьківщина. Щоразу, коли я в’їжджаю і бачу надпис «Волинська область», то одразу відчуваю – моє. Асоціації з лісами, з озерами, з батьками, з дитинством… Взагалі, моя команда «VIP Тернопіль» не дуже любить, коли я десь зустрічаю когось із волинян, люблять жартувати: «О, вже волиняки зібралися!».

– Очевидно, і мова об’єднує?
– Та ні, мова насправді різна, адже часто хтось із земляків навчається у столиці і поступово переходить на російську. А я у Тернополі навпаки став більш україномовним, почав значно більше цікавитися українською. Для мене перехід на російську – то ніби певна зрада. Хотілося б, наприклад, щоб на Волині не було так багато суржику. Це не означає послуговуватися винятково словами часів Тараса Шевченка, а пропагувати сучасні і не менш красиві слова рідною мовою. Мрію бачити Західну Україну цілком україномовною, тоді і Схід почне підтягуватися.

– А чи бувають конфлікти із дружиною, яка говорить російською?
– Колись на моє твердження, що я говорю російською, як грузин, мені сказали, що то рівень моєї освіченості. Знати мову треба, але вже інше питання, чи балакати нею (сміється – авт.). Для мене це питання принципу, але з дружиною зовсім немає проблем щодо цього. Якщо вона захоче підтягуватися до мене, говорячи українською постійно, то я буду цьому лише радий, але змушувати нікого не можна.
Говорячи, наприклад, про дітей, то я категорично хочу, щоб вони говорили українською. Адже російської встигнуть «нахапатися» і в садочку, і через телевізор, а в Україні, я вважаю, усе має починатися з мови.

– До Луцька Ви приїхали у складі колективу гумористичного шоу. Як вдається поєднувати кар’єру співака та гумориста?
– Моя сольна кар’єра почалася значно пізніше, аніж я грав у команді «VIP-Тернопіль». Взагалі, грав на гітарі й раніше на усіляких обласних концертах, але якихось кроків у сферу шоу-бізнесу не робив.  Все почалося, певно, коли мені дали гітару і попросили навчатися грати для зустрічей біля багаття і щоб тішити друзів, родичів і знайомих. У «VIP» я потрапив, бо вони шукали співака. На той момент я створив команду «КВН» у медичному, де тоді навчався, і познайомився з «VIP» на одному конкурсі. Вони побачили чувака, що нахабно ходив по сцені і до того ж умів співати, – так я потрапив у їхню команду. А потім випадково у гримерці редактори почули, як я співаю, і з того й почалося усвідомлення, що я можу співати.

– А як із почуттям гумору у повсякденному житті?
– Все добре. Слава Богу, що все добре. Думаю, на цьому ми й зійшлися з командою, адже долучитися до проекту було чимало охочих, а брали ж не всіх. До речі, перший мій виступ у команді «VIP-Тернопіль» мав відбутися на мій день народження, і я вирішив все ж провести його з людьми, яких знав буквально кілька днів, бо почувався з ними вкрай комфортно і кайфував від усього, що відбувалося довкола. Дуже задоволений, що знайшов цих людей, що ми здружилися і стали одним цілим.

– З чого почалася власне кар’єра співака: з «Х-фактора» чи ще раніше?
– Були фестивалі бардівської пісні, але великим кроком у співочій кар’єрі я б це не назвав, адже там збирається обмежене коло людей, які оцінюють творчість одні одних. Неодноразово вигравав такі конкурси, але то був низький рівень, а мені хотілося більшого. Я орієнтувався завжди на телебачення, на закордонних співаків, а на тих фестивалях співали пісні про кобзарів, які зараз, на жаль, не достатньо популярні, аби пройти на телебачення.

Напевно, впевнений похід далі почався саме з «Х-фактора», бо він дав старт розуміння, що я комусь потрібен, що мене хтось слухає, що публіка чекає моїх пісень. Були певні труднощі, але на шоу вони завжди виправдані. Одне я знаю точно: проект змінив моє життя повністю, бо я опинився у цілком своїй сфері.

– Ви часто кажете, що ця пісня стане популярною, а ця не стане. То які критерії популярності виокремлюєте для себе?
– Зараз цього в мене немає. Раніше я кожну пісню оцінював з погляду того, чи стане вона хітом, чи з’явиться на телебаченні. Зараз я розумію, що кожна пісня, яку я робитиму, матиме свого глядача і слухача. Телебачення перестало бути основним критерієм, бо є Інтернет, де глядачам представляють ролики. які не потрапили на телебачення. Я стараюся зробити якісно, від душі і викласти в мережу, щоб не нав’язувати людям, щоб вони самі обрали, послухати її чи ні.

Часто буває, що люди переглядають, їм подобається, а телебачення ролик не бере. А мені все ж хочеться у кожному відео сказати те, що я хочу, а не те, що в перспективі зацікавить телебачення. Кожна пісня має тепер якусь свою цінність для мене. І головна моя мета, щоб людина, яка приходить на мої концерти,мала якусь свою улюблену пісню.

– Що важливіше для сучасних пісень: зворушливий текст чи легка танцювальна музика?
– Щодо цього я трохи змінив своє бачення. Через півроку у мене виходить новий альбом, який ми створюємо разом із Дмитром Монатіком, де лише одна пісня буде середнього темпу. Я дійшов до того, що хочу, аби на моїх концертах люди не плакали, а танцювали. Пісні «щоб поплакати» є у мене в минулому альбомі, треба якось чергувати. Хочу, щоб пісні мої звучали добре не лише на концертах, а й на корпоративах, де люди п’ють і прагнуть відриватися. Я схильний до того, що в нашому житті забагато сліз, треба все-таки нести радість.

– А з Малікою, з якою в дуеті співали на «Х-факторі», підтримуєте дружбу?
– Я знаю, що вона живе в Америці, здається, у Чикаго, як і мріяла колись. Не так давно стала матір’ю. У нас не були дуже дружні стосунки в дуеті під час шоу, але я поважаю її та її життєвий вибір. Просто справді, різні шляхи у нас. Я обрав творчість, можливо, і вона ще колись до неї повернеться.

– Ви берете участь в українській версії всесвітньо відомого мюзиклу «Notre Dame de Paris». Чи подобається Вам грати роль Феба?
– Коли мені запропонували роль Феба, я щиро кажучи, не зрозумів, адже партії Феба передбачають наявність найвищого голосу, є ноти, які за межами мого голосового діапазону. Втім, продюсери обирають артиста за якимись своїми критеріями, можливо, за зовнішністю зокрема. Скажу чесно, з періоду початку репетиція я сильно виріс і зрозумів, що завдяки праці я зможу все це подолати.

Щоправда, мій репертуар у мюзиклі значно менший, ніж у Гренуара чи Квазімодо. В оригінальному «Notre Dame de Paris» я Феба навіть не помічав, знав лише, що в пісні «Belle» співає найвищу партію.

– А як знайомилися зі своїм героєм? Дивилися мюзикл або читали Гюго?
– Оригінальну версію мюзиклу я дивився ще з часів університету.  Мені дуже  подобався Гренуар, я співав його першу пісню на місцевих корпоративах і хотів би виконувати його партії.

Ці люди, що запропонували мені брати участь в цьому проекті, привозили до Києва оригінальний склад мюзиклу. Втім, настав час знайти їм гідну заміну серед українських виконавців. Щиро кажучи, французькі виконавці вже віддавна не виконують свої партії, і коли вони приїхали до Києва, то збивалися, як у нас кажуть, «півні пускали». Та й для пересічного українця прийти на такий концерт дуже дорого. Якщо нам дати ще кілька років такої наполегливої праці, то, можливо, будемо на рівні з оригіналом.

– Як вчили тексти французькою?
До нас приїздила француженка Кора, яка стежила за кожним словом і деталями вимови.  Носії мови стежать за нами ще й досі, аби не впустити жодної похибки. До речі, викладачка зазначала, що «р» у мене виходить вимовляти майже природно.

– Минулого року ви брали участь у відборі на Євробачення. За кого вболіватимете цьогоріч?
Відразу скажу, що я приходив на відбір просто показати, що у мене є новий матеріал, який, до речі, сподобався Костянтину Меладзе. Тобто, я справді хотів заспівати, аби це почула та величезна аудиторія, що дивилася відбір, і не більше. Цього року у відборі беруть участь багато моїх друзів, не скажу, що за когось вболіваю, бо щиро не розумію, нащо це їм.

Чомусь, думаю, що поїде Тетяня Решетняк, бо все ж нею займається Бадоєв, там серйозна розкрутка. Я б хотів, щоб виграв хтось достойний, але хтось, хто справді представляв би інтереси України. Наприклад, Рома Веремейчик, «СКАЙ» чи Арсен Мірзоян, і хоч то не зовсім формат Євробачення, але це люди, що несуть українське.

– Ви забобонна людина?
– Якщо забобони в сенсі «кіт перебіжить» чи «сіль розсиплеться», то ні, але я молюся і хрещуся, коли виходжу з дому. А взагалі, ще маємо у команді «VIP Тернопіль» свої фішечки, які виконуємо перед виходом на сцену. Я ще досі хвилююся перед виступами і думаю, що це ніколи не мине.

– Після «Х-фактора» у вас змінився імідж. Це робота стилістів?
– Насправді я таким був до «Х-фактора», це на шоу мене трохи змінили. Наприклад, волосся я завжди любив зачісувати догори, а на шоу бачили мене таким трохи розпатланим. Взагалі, на шоу вдягають дуже специфічно, використовуючи якісь шкіряні рукавиці, балахони тощо. Напевне, це приносить якісь рейтинги, але мені то виглядає смішно. Я хочу бути собою, індивідуальністю. От я люблю строкаті сорочки. Страшенно люблю! Я завжди був сам собою, а на шоу мусив залежати від певних факторів. Якщо я люблю борщ, то у ресторані я не буду їсти креветки тому, що це модно. Бо кайф творчості саме у тому, щоб просто бути собою.

– Чи стежите за творчість когось із волинських музикантів?
– Колись «хворів» гуртом «Чорні черешні», а рік тому у Ковелі співав їхню пісню «Волинь». З волинських – це «Тартак», знаю, що в «Х-факторі» брав участь «Фіолет». Бачу іноді кліпи, але так, щоб серйозно стежив за творчістю, то ні, бо на все не вистачає часу.

– А вдома співаєте?
– Дуже багато! Якщо вже десь день не пограв, не поспівав, то сусіди починають активно цікавитися, що сталося. Дуже багато репетицій, багато просто наспівування у побуті. Серйозно до всього цього ставлюся, бо це справа життя.

– Ви здобули медичну освіту, а чи доводиться використовувати навички в житті?
– Поки ні. І слава Богу. І не хочеться, бо ця сфера мені зовсім не подобається. Звичайно, треба мати навички надання першої допомоги, бути тим, хто зможе врятувати в екстреній ситуації. Кожна людина має займатися своєю справою і робити це професійно.

– Що вас мотивує?
– Хочу, щоб люди цінували життя, допомагали одне одному і ставилися до всього із позитивом.  Хочу, щоб бачили чашку наполовину повною, були добріші, тоді жити стане легше. Саме це простий рецепт мотивації і натхнення. А ще хочеться, щоб люди приходили на концерти «VIP-Тернопіль» і на 2 години забували про всі негаразди. Саме у цьому і полягає наша професія – нести людям добро!

Текст: Юлія ФІНКОВСЬКА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ